vladkosowsky

#comment_128227659

Представила себе такую яркую молодую и проворную девушку с веснушками и волосами цвета радуги; ярко-оранжевое пальто, синий шарфик и зелёные брюки, высокие сапоги с солнечными бляшками; большой-большой рюкзак, полный различных снов, но только хороших, ярких, как Она сама, и очень счастливых; Её рюкзак полон именно тех снов, которые заставляют улыбаться во сне как ребёнка, так и взрослого, обнимать крепче подушку, игрушку, родного человека.
Ещё у Неё есть крылья, большие, нежные, полупрозрачные, переливающиеся под лунным светом от нежно-лилового до яркого розового.
Её всегда сопровождает Лунная собака, вся пушистая и бледно-голубая, большая, добрая и смелая, она помогает своей хозяйке ловить тёмные, пугающие, холодные сны и отправлять их в специальный прибор для переработки снов (он небольшой и цвета слоновой кости, с зеркальцами и множеством колокольчиков внутри), чтобы позже из него вышли новые и беззаботные сны, которые будут сплетены из солнечных зайчиков, звучания родников и ручейков по весне, тёплых ветров и пряных запахов летних ночей и летних ливней, осенних дымов и золотого леса, прекрасной тайны зимних сумерков, когда не можешь отличить в быстро опускающейся тьме того, кто идёт по скользкой дороге; и всё это будет приправлено сладкой надеждой и тёплыми желаниями человека, который видит прекрасный сон, наложенный Её рукой.
Каждую ночь Она будет приходить, чтобы порадовать тебя, избавить от оков ночного страха, подарить тебе что-то новое, светлое. Возможно, проснувшись, ты не сможешь вспомнить, что именно тебе снилось, но ты помнишь только то, что сон был нежным и воздушным, пушистым, как маленький игривый котёнок. И ты неосознанно улыбнёшься в тишину наступающего утра. А Она улыбнётся в ответ и растает с лучами солнца, но обязательно вернётся вновь, сверкая крыльями в ночи, и снова приглушенно будут позвякивать колокольчики в Её странном приборе.

П.с. девушка моя, значит и тег "моё"

Вони стояли по обидва боки від нього. З одного боку ті, хто стали його братами, такі ж, як і він паладини, з іншого - стояли ті, до кого раніше, ще до служби в церкві, тягнулося його серце, слуги темряви: чорнокнижник, некромант, кілька відьом та демонологи. А він...він стояв між ними і думав, і думи його були не веселі, він повинен був обрати, до кого він піде: до світла чи темряви і...не знав що робити.Хвилину напруженого мовчання порушив сам Хойт.
- Ха-ха... Ха-ха-ха... Ха-ха-ха-ха!
Божевільний сміх, який лунав від молодого паладина, ввів в ступор усіх. Ніхто, навіть його найблищі соратники такого не очікували.
- Як же це все дістало!-
Він припіднявся на одне коліно.
- Як же мене це все бісить...
Він встав, але все ще не підняв голови.
- Я ненавиджу порушувати клятви!
Кинув він погляд на паладинів.
- І ненавиджу, коли мене змушують їх порушувати!-
тепер його погляд був напрямлений на темних.
- Тому мені доведеться...-
Хойт взяв увіткнутий у землю меч, і той, замість того налитися світлою енергією паладинів або кривавою - темних, налився зловісною енергією, схожою на полум'я в серці пожежі, такою ж смертельною і могутнью.
- ЗНИЩИТИ ВАС УСІХ!!!-
Він підняв меч і ударив в землю перед собою з такою силою, що величезні кам'яні плити на десять метрів навколо нього, розлетілися на друзки і відкинули усіх, хто стояв навколо.
- Брати, ми повинні зупинити його!-
Крикнув патріарх.
Демонолог подивився на Хойта і зрозумівши, що щось не так сказав.
- На жаль, я повністю з тобою згоден, Родеріку,-
- Що ж, тоді як в старі часи, Девліане?
- Так!
Тоді демонолог і патріарх рванули на Хойта з двох боків, готові нанести перший удар...І...Не встигли. Хойт підняв меч вгору, кінець вістря засяяв наче зірка, після чого його охопило полум'я, і патріарху з демонічним лордом довелося відступити на кілька кроків, щоб їх не зачепило.
- Дідько!
Тільки й встиг викрикнути Девліан.
- Родеріку, що це таке?!
- Не знаю, але нічого хорошого з цього не вийде.
І тут полум'я спало і вони побачили його:
не благородного паладина, в біло-золотих латах, а воїна, з палаючими люттю очима.
Його лати стали з білих чорними як згарище, а золоті візерунки нагадували полум'я, що охоплювало його ще мить тому.
Хрест на його грудях змінився на вісьмикінечну зірку, латна ж перчатка тепер нагадувала не людську руку, а когтисту лапу якогось чудовиська.
- Ха-ха-ха-ха-ха! Ну, що, повеселимся!
- Хойте, що з тобою?!-
крикнув Грегор
- Друже, схаменись!
- Нііі, я не хочу заспокоюватись, мені набридло брехати самому собі! Тепер я покінчу з цим і дам собі волю! Я більше не буду стримувати себе, і я покажу усе, на що здатен!
- Хойт, але ж це божевілля! Ти не зможеш битися зі всіма!
- Що-о-о ж, зараз ми це і дізнаємося!
Навколо його перчатки з'явилося з десяток вогнянних стріл, а його меч почав по справжньому палати вогнем. Хойт метнув стріли в паладинів, вклавши в них стільки сили, що потрапляючи в перешкоду, вони вибухали з настільки сильно, що знесло частину храму, а верхній випад мечем потягнув за собою шлейф вогню, який прЄотягнувся на кілька десятків метрів і миттєво спопелив декількох, не достатньо швидких демонологів.
- Ах, ти ж !,-
викрикнув Девліан,
- Здохни!
Випад мечем, іще один, і Девліан з Хойтом зійшлися в смертельному танці з такою люттю, що аж іскри сипалися в усі боки. Тут у битву втрутився Родерік, але удар його молоту Хойт зупинив рукою, і у відповідь послав ще з десяток стріл, але жодна з них не завдала шкоди патріарху.
- Ну, Хойте, тримайся!-
Молот налився енергією і цей удар Хойт зупинити вже не встиг. Удар, і ось Хойт уже летить, пробиваючи собою стіну, і зникає за межами храму.
- Відступайте!-
наказав Девліан.
- Зупиніть їх!
Родерік вказав на темних.
- Ти що, знущаєшся?
- Так.
Не без усмішки кинув патріарх.
- Ех, ну що, пішли його втихомирювати...
Вказав Родерік на дірку в стіні.
- Не можу пропустити таку розвагу.
***
- Ану, швидше, виродки!
Крикнув чорнокнижник, поглянувши назад, але зловивши на собі злі погляди відьом, додав:
- І дами...
Вони тікали вузькими вуличками Осельда, міста, на вулицях якого зараз розгорілася битва між паладинами і темними магами.
Їх було двадцятеро: Рагнар, три сестри-відьми, некромант і демонологи, а за ними, як казало йому магічне сприйняття, гналося близько сорока паладинів, і він прекрасно розумів, що шансів в них в прямій сутичці мало. Принаймні він так думав, базуючись на тому, що знав про відьом, демонологів і себе, але він абсолютно нічого не знав про некроманта.
- Рагнар, це ти кого виродком назвав?!-
Зло затряс посохом некромант.
- Добре-добре, і ти, Бельт.
Він зараз категорично не хотів сваритися з некромантом через хвіст який на них повис. Та й було щось в ньому дивне, взяти хоча б посох: звичайний посох некроманта, тільки з чорного металу, зроблений схожим на людські кістки, а ось сфера, що була затиснута між чотирма воронячими пазурами... Вона була зовсім незвична: наче зроблена з місячного сяйва, здавалося, що якщо до неї доторкнутися, то відчуєш не гладкий і в той же час міцний матеріал, а наче твоя рука зануриться в м'який сніг.
- Бельте, в мене є до тебе запитання.
- Секундочку...
Вони вибігли на чергове перехрестя, де їх зустріло з десяток паладинів, але перш ніж вони встигли щось зробити, Бельт замахнувся своїм посохом, сфера на якому витягнулась і тепер він був схожий на косу, і ударив так, що від магічного удару усіх паладинів одразу розполовинило.
- Ти щось хотів?-награно-невинно запитав некромант.
- Вже нічого...
Вони тікали так ще кілька хвилин, доки паладини не наздогнали їх і не почали стріляти магічними стрілами та зарядами, які вибухали все ближче і ближче.
- Хільда, Вільда, Кільда - зробіть щось, щоб вони відстали!
- Так, Рагнарику!-
Сказали відьми в унісон.
Навколо їхніх рук з'явився зелений димок, який вони на ходу об'єднали своїми руками, після чого усі бур'яни,√ що були позаду, почали рости і обростати колючками так, що скоро перетворилися на суцільну стіну.
- Це повинно затримати їх, Рагнарику!-
Знову в унісон сказали відьми.
- Сподіваюсь, тому що бігти нам ще не багато...
*
Родерік з Девліаном підійшли до стіни, де виднівсч отвір, і раптом -
ВИБУХ!!!
Двох старих ворогів відкинуло на десяток метрів, після чого з отвору вийшов Хойт.
- Думали так просто позбутися мене! А дзузьки!
- Ах, ти паскуда!
крикнув Девліан і запустив кілька демонічних снарядів.
Родерік же запустив заряд світла.
І хоча Хойту це майже не завдало шкоди, але храм такого на себе тиску не витримав і завалився повністю.
- Дідько...
Тільки й вимовив, зрозумівший, що накоїв, патріарх.
- Родеріку, а ти, виявляється, ще досі лаєшся, та ще й в храмі!
Девліан залився сміхом.
- О-о-о-о, вам, стариганам, ще весело!
Зло вигукнув Хойт,
- Що ж ,подивимося, як ви посмієтеся від цього!-
Хойт метнув в них вогняну сферу розміром з м'яч, але вони встигли зреагувати, тому їх лише трішки зачепило вибухом.
- Ну, чого ви, чому не смієтеся?
- Хойте, даю тобі останній шанс, схаменись, інакше мені доведеться битися з тобою в повну силу.
- Ну і нехай, давно хотів помірятися з тобою силами, стариганю,-
сказавши це, Хойт направив на патріарха вістря, з якого зірвалося полум'я, але патріарх не збирався його жаліти і магічним ударом розвіяв полум'я, в той час як Девліан тею атакував, і з землі під Хойтом винирнули шипи, але Хойт встиг відстрибнути. І зав'язалась битва, вони троє носилися по місту, руйнуючи все на своєму шляху. Темна демонічна енергія, світла сила паладинів і люте полум'я Хойта зійшлися в битві, на вулицях Осельда; руйнувалися будівлі, падали башти, помирали, опинившись на їх шляху, воїни світла та темряви, а Хойт не тільки не слабшав, а і навпаки, чим лютіша була битва, тим сильніший він ставав.
- Девліане!
- Та бачу я, бачу, цей малий покидьок не слабшає.
- Зараз нам його не перемогти, потрібно відступити!
- На жаль, повинен з тобою погодитися, цей хаос лише додає йому сил!
- Стій, що ти сказав?
Але Девліан не встиг відповісти. Хойт підняв меч вгору і викрикнув:
- ЗІРКА РУЙНАЦІЇ!!!
Після чого на вістрі меча з'явилася палаюча зірка, з неї зірвався промінь i направився до Родеріка...
***
- Грегоре, ти впевнений, що було правильним рішенням порушити наказ патріарха, і направитись до нього з Хойтом?
- Так, упевнений.
Грегор не став казати Михаїлу, що йому підсказувало його передчуття. Передчуття, яке ніколи не помилялось. Грегор занадто добре знав Хойта і розумів, що той нікого жаліти не буде і буде битися до останнього. Але він повинен, повинен врятувати їх обох. І раптом вони відчули вибух! Його сила була такою, що навіть їх на чималій відстані сильно трусануло.
А в серці щось зойкнуло, Грегор зрозумів, що сталося щось жахливе, але добігти вони не встигли.
в одному з провулків їх зупинив один з лордів-паладинів.
- Куди це ви?
- Ми біжемо на підмогу патріарху!
- У нас є чіткий наказ відступати, так що ви усі, швидше за мною!
- А що з патріархом?-голос Грегора здригнувся.
На мить лорд замовк і Грегор усе зрозумів. Він не встиг.
- Розповім після того, як повернемося в фортецю.
Вони відступали з міста і Грегор розумів, що життя ніколи не буде таким, як раніше.
*
- Родеріку!
Демонолог стояв на фасаді зруйнованого будинку, а десь в сорока метрах від нього, посередині кратера лежав понівечений патріарх, на грудях якого була обвуглена дірка.
- Девліане...-
Почувся хриплий голос патріарха,
- Тікай, зараз його не перемогти...
Патріарх зайшовся в тяжкому кашлі
- Тільки, кхе-кхе-кхе, тільки дай моїм братам трішки фори.
- Ех, дурень ти Родеріку, але я виконаю твою останню волю.
Сказавши це, демонолог зник в чорному тумані...
*
Хойт стояв посеред зруйнованого міста і дивився на руїни.
- Дідько, як же я до цього дійшов...
Він подивився на небо, щоб побачити зорі, і задумався, але їх не було видно. Усе небо було чорним від диму згарищ, і навкруги було темно, наче вночі, хоча до настання темряви було ще не близько.
- А дійсно, як я до цього дійшов...