Леонид Слуцкий меня восхищал ещё когда являлся тренером ЦСКА. Восхищали его глубинные знания футбола и эрудированность, его юмор и самоирония, его чувство такта и подробные ответы на вопросы после матчей, его уважительное отношение к журналистам, в конце концов.

Ещё больше я им стал восхищаться когда в свои 46 лет, он бросил себе новый вызов. Он пошёл на четырёхкратное понижение зарплаты и уехал с насиженного тёплого места- где всё ему знакомо и все его любят - в чужую и туманную Англию. Жаль, что магия английского футбола с её прекрасными полями, с её заполненными стадионами и культурой боления, не притягивает "сытых" российских футболистов. Право, жаль. Надеюсь, кто нибудь из них возьмёт пример с Леонида Викторовича. За пять месяцев титанических усилий он освоил английский язык, занимаясь с преподавателями по 8 часов в день, а теперь руководит командой и даёт интервью без переводчика. Он восхищает меня тем, что зная о такой проблеме как недоукомплектованность команды он изначально поставил цель - выйти в высший дивизион, а когда в ходе предсезонной  подготовки команду покинули ведущие игроки, он не изменил себе, и не отступил от выбранного курса и сохранил оптимизм.

Вчера состоялся его первый официальный матч против грозной Астон Виллы-команде которой прочат чемпионство многие футбольные эксперты. Но Слуцкому с его Халл Сити удалось добыть очки в тяжелом гостевом поединке. Итоговый счёт 1-1.
А самое приятное - это видеть, что человек счастлив. Это видно по его глазам в коротком послематчевом интервью.
Поздравляем с дебютом и желаем успехов, Леонид Викторович!

Купа мурах бігає повз моїх очей. Кожна з них по своєму заклопотана. Сидячі на лаві, я помічаю,що час також йде повз моєї свідомості,і прокручуючи все ,що я бачив сьогодні вдень,здається мені тупим фільмом, що ця картина не змінюється протягом багатьох років. Вітер наче намагаться схопити мене за волосся. Довгі кучері,як прапор, в'юняться проти мого обличчя,затуляючи огляд метрополітену. І раптом відчуваю,що ноги несуть мене швидше вниз по сходам і намагаються сплутати мене. Раптом відчуваю холодний граніт на своїй щоці. Відчуття байдужості і в ту ж мить роздратованості охопило мій розум. День вирішив піти проти моєї ходи. Дивлячись угору,бачу сіру картину,яка тисне зверху вниз. Потім знову повертаюсь до метро. Екскалатор наче невсипущій раб везе купу комашок десь в глиб землі. Тиск стає меншим і, наче кнопочки, застрягли у вухах,доводиться ковтати повітря,яке наелектризоване від метушні і великої сили тертя. Ця сила втягує по-троху і мене, і я стаю схожим на волосся, яке щойно розчесали грібінцем. Вітер з глибин тонелю обдуває сухе обличчя,він нагадує північний,і ,здається, що він хоче забрати мене в ту глибину і розповідати про неспокійне життя. І раптом я уявив темряву. Я хочу бути птахом-невидимкою. Хочу поринути вперед і розпіріщити крила,які схожі на хвіст павича. Хочу тримати хмари в своїх руках і ліпити з них різноманітні чудернацькі фігурки,які будуть нагадувати кожному щось своє . Хочу плести з сонячного проміння кожушки та рукавички,які своїм теплом зігріють і розтоплять холодні людські серця.

Ранок. Я відчуваю сухість у роті і лише одна думка в голові:чи живий я? Холодно і не хочеться допускати думку,що треба ділити свою ковдру з ненажерливим холодом,який глибоко прокрадається під шкіру,і змушує мене бути схожим на дзвіночок,який невпинно цокотить зубами і колотиться в усі боки. Одне радує мене сьогодні: сіре полотно,наче при хімічній реакції, розчинилось в сонячних промінчиках і зникло. Люблю свій чотирнадцятий поверх. Місто з такої висоти здається маленьким ,і хочеть обійняти його своїми худорлявими і довгими руками. В мене виникає враження,що я на п'єдисталі. Віконечка десь відокремлюються від балкону і я стою один посеред безмежного простору,яке своїми лагідними руками лоскоче мені шию і тягне за мої крила,які намагаються на повну розправитись і відчути свободу. Нарешті вони готові до незабутнього злету. Я, як гордий орел і відчайдушний,відчуваю поклик душі. Я готовий. Нахиляюсь уперед. Мій домашній легкий халат роздуває повітря. Він залишає після себе синій слід у повітрі. Мені на мить здалось,що цей політ не скінчиться ніколи. Я лечу,але вже не відчуваю холоду на своїх грудях – мені гаряче. І здається піді мною лежать хмари,які в будь-яку мить підхоплять мене і кинуть назад догори. Я помічаю рідну матусеньку,я дуже щасливий,що вона посміхається,але я чомусь стрибаю і лечу над нею. Внизу я бачу їх: купка людей. Я лечу уперед і далі бачу дітей,їх,наче по сходах,відправляють до низу. Вони схожі на маленьких ангелів,такі чисті й такі досвідчені підсвідомо. Легким пориванням я спустився нижче до хмар. Вони були на стільки м'які та легкі,що без будь-яких зусиль мій подих розвіяв їх по боках. Внизу я побачив темряву. Мене,якась невідома сила, почала тягти до низу. Якийся страх переповнив моє тіло. Я відчув,що не маю бажання повертатися під хмари. Мій опір здавався шаленим,але сила тяжіння виявилась владніша надімною. Я вже не лечу,а падаю з шаленою швидкістю,схоже я став мішком з цеглою. У горі я бачу той рай,де всі мої близькі і кохані,де немає смутку, де моя душа відчуває спокій і невимушеність. Все це вже позаду мене. Я стрімко лечу і бачу унизу океан,чорний,як земля. Від великої цієї швидкості, я глибоко занурююсь під воду. В очах все переливається то білим,то чорним. У воді не душі,окрім моєї нікчемної. Пусто. Я йду все глибше під воду,а там мене чекає смертельний глибинний холод. Повітря закінчується в моїх легенях, і клітини приймають мобілізований стан. Вони вичерпуюють останні молекули,і починають впадати в конвульсії. Я задихаюсь. Моє тіло починає судорожно битись. Я прокидаюсь в холодному поту. Не вистачає повітря. Глибоке дихання помалу заспокоює мене,і тут я відчуваю розчарування... Не може бути... Як?.. Так і виходить,що мій політ виявився плодом моїх фантазій. Зараз п'ята година ранку. Час на роботу