Осінь пришла погода піздец
нашим отношеніям з малою кінець.
сижу я на лавці семкі лузаю
сігарети в прохожих весь вечір стріляю

голову мою мислі вскружили
год уже пройшов как будто й не жили...
короче нахуй філософські розмишленія
на них у мене нема січас времені

подходить мала нам тре поговорить,
дальше неможу я більше так жить !
чи ти забула як в Едіка на хаті
тебе застукав з Валіком в кровті ?

після всього того шо було міжду нами
ти поглумилась над моїми почуттями?
сльози лить ненада і оправданій тоже
пьяна була кажеш ?...тобі то непоможе!

короче мала нам нада ростаться
неможу більше над собой іздіваться
хльобнув я залпом із чекушки
мене ше ждуть с пацанами покатушки

вона мовчки постояла розвернулась і ушла
наврено собі другого нашла
отак закончілись романтічіскі пріключенія
у цій історії у всіх свої мненія...

А что если счаcтье не безгранично. Оно лимитировано. Вот дали тебе кусок - и используй его год. Или два. Или даже всю жизнь. А я же такой дурак. Я ведь так люблю когда падает снег, запах сена, лежать в чистом поле. Люблю запах чернил в моей ручке. И каждый раз, когда я вижу или слышу что-то подобное, я чувствую счастье, эйфорию. Не радость, а счастье. Настоящее счастье.
Но вдруг я так использую весь свой лимит на счастье? Оно же закончится. И всё. Поэтому иногда бывает так плохо. Просто счастье иссякло. Нет его. Как бы ты его не хотел. И чтобы вокруг не творилось.