Книга життя п.с. не судите строго
З самого ранку в мене був якийсь дивний настрій, бунтівний, ніби у школярки, яка мріє прогуляти уроки чи зробити щось таке, про що довго говоритимуть в учительській і в той же час якийсь меланхолічний, хотілось заховатись, щоб ніхто не бачив, не чіпав, щоб всі забули про моє існування… в мене вийшло все поєднати простим способом, я накинула на плечі улюблений плащ персикового кольору, і швидко та безшумно втекла з роботи….
Вийшовши з донедавна улюбленого офісу, я вимкнула мобільний, набрала повні легені теплого осіннього повітря, відчула як по моєму тілу побіг дивний мегапозитивний кисень, що зарядив мене енергією, якої б вистачило, наприклад, щоб зупинити потяг метро….
Я посміхалася…так щиро і безтурботно, причому всім перехожим, і здається це їх бентежило…хм, я лише знизувала плечима, дивна реакція у людей на посмішку…хоча, це чомусь веселило мене ще більше… раптом мені захотілось побігти…як в дитинстві…до першого магазину з морозивом…я ледь не піддалася цьому бажанню, та вчасно поглянула на своє взуття – туфлі на 12 сантиметрових підборах не дуже вдалий вибір для бігу (а моя подруга ще б нагадала їх ціну та прізвище якогось ну дуже модного дизайнера, в колекції якого вони представлені, хоча, дуже важко вигадати класичні туфлі чорного кольору з високими тоненькими підборами), ще з юності обожнюю зводити з розуму чоловіків стрункими ніжками на підборах. Ой, про що я…а так, морозиво! Три, ні, чотири кульки!!!!ванільне, шоколадне,абрикосове і…ще ванільне!!!ой, жіночко, ти сходиш з розуму….але ти купиш собі морозива! Хвилин десять по тому я йшла по тротуару з двома вафельними ріжками, в кожному з яких, було по дві кульки морозива (всієї моєї переконливості не вистачило, щоб продавець морозива помістив всі чотири кульки в один ріжок…і я смакувала по черзі з двох порцій). Реакція перехожих на мене з морозивом була більш яскравою, ніж на посмішку, а я була щаслива… я й не помітила, як мої ноги , ну чи шалені підбори привели мене в парк. Він був до болю знайомим…моє серце стрепенулось, ніби відчуло щось давно забуте, але таке важливе… наш парк… рідний парк, в якому ми пропадали вечорами, співали під звуки гітари, мріяли про майбутнє, цілувалися до світанку…
Я йшла по засипаній жовтим кленовим листям алеї і прислухалaся до шурхотіння під ногами. Було таке враження, що парк мені щось розповідає…кожне дерево, шелестячи листям і скидаючи його мені до ніг відає свою історію. Я прислухалась і справді чулая якийсь шепіт. Всі розповіді були різними, але щось їх тісно поєднувало, спочатку листя шептало про маленьку дівчинку, яка мріяла про кар!єру актриси і обожнювала переміряти мамині речі та тестувати її ж косметику, далі різко переходило на тему кохання і наперебій один одному жовті листочки з захопленням майже кричали про різних юнаків, ці історії знову затихали на фоні нової розповіді про роздуми молодої дівчини щодо пошуку себе, і сенсу життя взагалі…іноді, коли лише починалася нова історія, підіймався вітер і закручував розповідачів у невеличкі вихори…все збивалося і перетворювалось у безперервний гул…я вловлюю лише окремі слова «захоплення», «вірність», «зрада», «прощання», але я не надаю значення цим уривкам, так як мене захоплює нова розповідь, про чисте і на перший погляд неймовірне кохання двох дуже схожих між собою людей, шалені емоції, щирі почуття, ніжно рожеві троянди, наївний погляд дівочих очей і сильне чоловіче плече, щасливі посмішки, біла сукня, вітання, перший дитячий крик, недоспані ночі, бажане підвищення по роботі … я з головою поринаю у цю казку, відчуваючи щось знайоме, ніби вже читала цю книгу…починаю вголос доповнювати її наче не значимими, але такими яскравими і рідними моєму серцю моментами…
От під цим деревом вони вперше поцілувались…а з цієї клумби був поцуплений кущ троянд і потайки, вночі, посаджений у неї під вікнами, а сидячи на цій лавці, вони вирішили подати заяву до РАГСУ, саме на цій алеї їх маленький син збив коліна, падаючи з нового велосипеда і здається в цьому місці, так, точно, тут, вони з коханим, в той момент обіймаючись разом відчули, як вперше ворухнулась в її животі ще ненароджена донечка…
Я не могла зупинитися, йдучи далі і далі, розповідаючи з листям в унісон історію, свою щасливу історію…раптом шелест листя стих і я почула чоловічий голос за спиною, який кричав «бабусю…бабусю…», повернувшись, зрозуміла, що більш нікого жіночої статі на алеї немає, я обурилась, адже ж не можуть МЕНЕ бабусею «обізвати», коханий чоловік взагалі дівчинкою завжди називає, я прямувала далі, але мужчина наполегливо повторював «бабусю» і по гучності звертання, я розуміла, що він наближається ближче. Я в пориві роздратування змішаного з обуренням повернулась і вже готова була не дуже м»яко виразитись в його сторону, як побачила свого коханого чоловіка, схвильованого, розгубленого, щасливого, в розстебнутому пальто і з букетом ніжно-рожевих троянд…
«дівчинко моя, - прошептав він, підійшовши ближче, - вибач, але сьогодні ти вже бабуся, бабуся чарівних двійнят»
Я спочатку не зрозуміла, але потім серце шалено застукотіло, донечка, вона народила? Як? Термін же ще не прийшов! І чому я нічого не знаю??? Як ви могли?»
«Заспокойся, кохана, все добре, а в тебе телефон вимкнений. Не знав де тебе шукати, ноги самі привели сюди…в цей парк…»
Ні, дідусю, це не просто парк, це книга казок, жива книга нашого життя….
Вийшовши з донедавна улюбленого офісу, я вимкнула мобільний, набрала повні легені теплого осіннього повітря, відчула як по моєму тілу побіг дивний мегапозитивний кисень, що зарядив мене енергією, якої б вистачило, наприклад, щоб зупинити потяг метро….
Я посміхалася…так щиро і безтурботно, причому всім перехожим, і здається це їх бентежило…хм, я лише знизувала плечима, дивна реакція у людей на посмішку…хоча, це чомусь веселило мене ще більше… раптом мені захотілось побігти…як в дитинстві…до першого магазину з морозивом…я ледь не піддалася цьому бажанню, та вчасно поглянула на своє взуття – туфлі на 12 сантиметрових підборах не дуже вдалий вибір для бігу (а моя подруга ще б нагадала їх ціну та прізвище якогось ну дуже модного дизайнера, в колекції якого вони представлені, хоча, дуже важко вигадати класичні туфлі чорного кольору з високими тоненькими підборами), ще з юності обожнюю зводити з розуму чоловіків стрункими ніжками на підборах. Ой, про що я…а так, морозиво! Три, ні, чотири кульки!!!!ванільне, шоколадне,абрикосове і…ще ванільне!!!ой, жіночко, ти сходиш з розуму….але ти купиш собі морозива! Хвилин десять по тому я йшла по тротуару з двома вафельними ріжками, в кожному з яких, було по дві кульки морозива (всієї моєї переконливості не вистачило, щоб продавець морозива помістив всі чотири кульки в один ріжок…і я смакувала по черзі з двох порцій). Реакція перехожих на мене з морозивом була більш яскравою, ніж на посмішку, а я була щаслива… я й не помітила, як мої ноги , ну чи шалені підбори привели мене в парк. Він був до болю знайомим…моє серце стрепенулось, ніби відчуло щось давно забуте, але таке важливе… наш парк… рідний парк, в якому ми пропадали вечорами, співали під звуки гітари, мріяли про майбутнє, цілувалися до світанку…
Я йшла по засипаній жовтим кленовим листям алеї і прислухалaся до шурхотіння під ногами. Було таке враження, що парк мені щось розповідає…кожне дерево, шелестячи листям і скидаючи його мені до ніг відає свою історію. Я прислухалась і справді чулая якийсь шепіт. Всі розповіді були різними, але щось їх тісно поєднувало, спочатку листя шептало про маленьку дівчинку, яка мріяла про кар!єру актриси і обожнювала переміряти мамині речі та тестувати її ж косметику, далі різко переходило на тему кохання і наперебій один одному жовті листочки з захопленням майже кричали про різних юнаків, ці історії знову затихали на фоні нової розповіді про роздуми молодої дівчини щодо пошуку себе, і сенсу життя взагалі…іноді, коли лише починалася нова історія, підіймався вітер і закручував розповідачів у невеличкі вихори…все збивалося і перетворювалось у безперервний гул…я вловлюю лише окремі слова «захоплення», «вірність», «зрада», «прощання», але я не надаю значення цим уривкам, так як мене захоплює нова розповідь, про чисте і на перший погляд неймовірне кохання двох дуже схожих між собою людей, шалені емоції, щирі почуття, ніжно рожеві троянди, наївний погляд дівочих очей і сильне чоловіче плече, щасливі посмішки, біла сукня, вітання, перший дитячий крик, недоспані ночі, бажане підвищення по роботі … я з головою поринаю у цю казку, відчуваючи щось знайоме, ніби вже читала цю книгу…починаю вголос доповнювати її наче не значимими, але такими яскравими і рідними моєму серцю моментами…
От під цим деревом вони вперше поцілувались…а з цієї клумби був поцуплений кущ троянд і потайки, вночі, посаджений у неї під вікнами, а сидячи на цій лавці, вони вирішили подати заяву до РАГСУ, саме на цій алеї їх маленький син збив коліна, падаючи з нового велосипеда і здається в цьому місці, так, точно, тут, вони з коханим, в той момент обіймаючись разом відчули, як вперше ворухнулась в її животі ще ненароджена донечка…
Я не могла зупинитися, йдучи далі і далі, розповідаючи з листям в унісон історію, свою щасливу історію…раптом шелест листя стих і я почула чоловічий голос за спиною, який кричав «бабусю…бабусю…», повернувшись, зрозуміла, що більш нікого жіночої статі на алеї немає, я обурилась, адже ж не можуть МЕНЕ бабусею «обізвати», коханий чоловік взагалі дівчинкою завжди називає, я прямувала далі, але мужчина наполегливо повторював «бабусю» і по гучності звертання, я розуміла, що він наближається ближче. Я в пориві роздратування змішаного з обуренням повернулась і вже готова була не дуже м»яко виразитись в його сторону, як побачила свого коханого чоловіка, схвильованого, розгубленого, щасливого, в розстебнутому пальто і з букетом ніжно-рожевих троянд…
«дівчинко моя, - прошептав він, підійшовши ближче, - вибач, але сьогодні ти вже бабуся, бабуся чарівних двійнят»
Я спочатку не зрозуміла, але потім серце шалено застукотіло, донечка, вона народила? Як? Термін же ще не прийшов! І чому я нічого не знаю??? Як ви могли?»
«Заспокойся, кохана, все добре, а в тебе телефон вимкнений. Не знав де тебе шукати, ноги самі привели сюди…в цей парк…»
Ні, дідусю, це не просто парк, це книга казок, жива книга нашого життя….
