Книга життя п.с. не судите строго

З самого ранку в мене був якийсь дивний настрій, бунтівний, ніби у школярки, яка мріє прогуляти уроки чи зробити щось таке, про що довго говоритимуть в учительській і в той же час якийсь меланхолічний, хотілось заховатись, щоб ніхто не бачив, не чіпав, щоб всі забули про моє існування… в мене вийшло все поєднати простим способом, я накинула на плечі улюблений плащ персикового кольору, і швидко та безшумно втекла з роботи….

Вийшовши з донедавна улюбленого офісу, я вимкнула мобільний, набрала повні легені теплого осіннього повітря, відчула як по моєму тілу побіг дивний мегапозитивний кисень, що зарядив мене енергією, якої б вистачило, наприклад, щоб зупинити потяг метро….

Я посміхалася…так щиро і безтурботно, причому всім перехожим, і здається це їх бентежило…хм, я лише знизувала плечима, дивна реакція у людей на посмішку…хоча, це чомусь веселило мене ще більше… раптом мені захотілось побігти…як в дитинстві…до першого магазину з морозивом…я ледь не піддалася цьому бажанню, та вчасно поглянула на своє взуття – туфлі на 12 сантиметрових підборах не дуже вдалий вибір для бігу (а моя подруга ще б нагадала їх ціну та прізвище якогось ну дуже модного дизайнера, в колекції якого вони представлені, хоча, дуже важко вигадати класичні туфлі чорного кольору з високими тоненькими підборами), ще з юності обожнюю зводити з розуму чоловіків стрункими ніжками на підборах. Ой, про що я…а так, морозиво! Три, ні, чотири кульки!!!!ванільне, шоколадне,абрикосове і…ще ванільне!!!ой, жіночко, ти сходиш з розуму….але ти купиш собі морозива! Хвилин десять по тому я йшла по тротуару з двома вафельними ріжками, в кожному з яких, було по дві кульки морозива (всієї моєї переконливості не вистачило, щоб продавець морозива помістив всі чотири кульки в один ріжок…і я смакувала по черзі з двох порцій). Реакція перехожих на мене з морозивом була більш яскравою, ніж на посмішку, а я була щаслива… я й не помітила, як мої ноги , ну чи шалені підбори привели мене в парк. Він був до болю знайомим…моє серце стрепенулось, ніби відчуло щось давно забуте, але таке важливе… наш парк… рідний парк, в якому ми пропадали вечорами, співали під звуки гітари, мріяли про майбутнє, цілувалися до світанку…

Я йшла по засипаній жовтим кленовим листям алеї і прислухалaся до шурхотіння під ногами. Було таке враження, що парк мені щось розповідає…кожне дерево, шелестячи листям і скидаючи його мені до ніг відає свою історію. Я прислухалась і справді чулая якийсь шепіт. Всі розповіді були різними, але щось їх тісно поєднувало, спочатку листя шептало про маленьку дівчинку, яка мріяла про кар!єру актриси і обожнювала переміряти мамині речі та тестувати її ж косметику, далі різко переходило на тему кохання і наперебій один одному жовті листочки з захопленням майже кричали про різних юнаків, ці історії знову затихали на фоні нової розповіді про роздуми молодої дівчини щодо пошуку себе, і сенсу життя взагалі…іноді, коли лише починалася нова історія, підіймався вітер і закручував розповідачів у невеличкі вихори…все збивалося і перетворювалось у безперервний гул…я вловлюю лише окремі слова «захоплення», «вірність», «зрада», «прощання», але я не надаю значення цим уривкам, так як мене захоплює нова розповідь, про чисте і на перший погляд неймовірне кохання двох дуже схожих між собою людей, шалені емоції, щирі почуття, ніжно рожеві троянди, наївний погляд дівочих очей і сильне чоловіче плече, щасливі посмішки, біла сукня, вітання, перший дитячий крик, недоспані ночі, бажане підвищення по роботі … я з головою поринаю у цю казку, відчуваючи щось знайоме, ніби вже читала цю книгу…починаю вголос доповнювати її наче не значимими, але такими яскравими і рідними моєму серцю моментами…

От під цим деревом вони вперше поцілувались…а з цієї клумби був поцуплений кущ троянд і потайки, вночі, посаджений у неї під вікнами, а сидячи на цій лавці, вони вирішили подати заяву до РАГСУ, саме на цій алеї їх маленький син збив коліна, падаючи з нового велосипеда і здається в цьому місці, так, точно, тут, вони з коханим, в той момент обіймаючись разом відчули, як вперше ворухнулась в її животі ще ненароджена донечка…

Я не могла зупинитися, йдучи далі і далі, розповідаючи з листям в унісон історію, свою щасливу історію…раптом шелест листя стих і я почула чоловічий голос за спиною, який кричав «бабусю…бабусю…», повернувшись, зрозуміла, що більш нікого жіночої статі на алеї немає, я обурилась, адже ж не можуть МЕНЕ бабусею «обізвати», коханий чоловік взагалі дівчинкою завжди називає, я прямувала далі, але мужчина наполегливо повторював «бабусю» і по гучності звертання, я розуміла, що він наближається ближче. Я в пориві роздратування змішаного з обуренням повернулась і вже готова була не дуже м»яко виразитись в його сторону, як побачила свого коханого чоловіка, схвильованого, розгубленого, щасливого, в розстебнутому пальто і з букетом ніжно-рожевих троянд…

«дівчинко моя, - прошептав він, підійшовши ближче, - вибач, але сьогодні ти вже бабуся, бабуся чарівних двійнят»

Я спочатку не зрозуміла, але потім серце шалено застукотіло, донечка, вона народила? Як? Термін же ще не прийшов! І чому я нічого не знаю??? Як ви могли?»

«Заспокойся, кохана, все добре, а в тебе телефон вимкнений. Не знав де тебе шукати, ноги самі привели сюди…в цей парк…»

Ні, дідусю, це не просто парк, це книга казок, жива книга нашого життя….

Вы смотрите срез комментариев. Показать все
Автор поста оценил этот комментарий
А по человечески?
раскрыть ветку (1)
Автор поста оценил этот комментарий
рассказ о счастливом дне женщины.
Вы смотрите срез комментариев. Чтобы написать комментарий, перейдите к общему списку