Jmenka

Азарівка. Таким словом назвали мову теперішнього українського прем'єр-міністра. На самого ж її творця кажуть "український госпідар" - наслідуючи його нікудишню вимову українських слів.
В інтернеті з'явився вже й електронний словник, що перекладає слова та цілі речення з української або російської на "мову Азарова".
Що цікаво, в обговоренні з'являються азарівкознавці, які звинувачують укладачів словника в тому, що він неправильно перекладає деякі слова, і пропонують "правильні" версії.

"Торт - тірт. Вагон - вагін.
А тут бред какой-то. Не настоящий переводчик!".
В іншому відгуку якийсь читач пропонує ще один сайт із перекладачем на азарівку.Через говірку прем'єра в світ уже пішли такі перли як "криза мінет попізже", "пасажирські вагіни" та красномовний паліндром (читається також з кінця на початок) "вор азаров".
На нічим не особливу сторінку у Вконтакте "Ніколай Яновіч Азіров" підписані майже п'ять із половиною тисяч користувачів. Це одне з численних місць, де народ обмінюється жартами на тему сучасної політики.

А співачка Ірена Карпа з харківським поетом Артемом Полежакою навіть переробила в честь Миколи Азарова одну з пісень свого гурту "Qarpa". Називається співанка "Підрахуй", і в ній виконавці дразнять прем'єра рідкісними українськими словами.

Цель этой книги — развенчать миф о Шевченко. Вы узнаете совсем другого Кобзаря — не гения и святого, а алкоголика и завистника. Неуклюжего ловеласа, отбирающего у бывшей невесты подарки. Блюстителя нравственности, шпионящего за женой друга. И раскаявшегося «революционера», выпрашивающего у властей прощение.

Эту темную сторону Тараса всегда тщательно скрывали. Но она есть. Он был именно таким — в своих дневниках, письмах и десятках мемуарных свидетельств, не переиздававшихся после 1917 года
Если представить фантастическую картину, что писатели золотого XІX века вдруг воскресли и собрались на Украине сегодня в одном из чудом уцелевших дворянских гнезд, то картина эта выглядела бы так.

Вечер. Сверкающие полукруглые окна бального зала. Сияющий медовым блеском паркет. Черные фраки. Блестящие конногвардейские мундиры. Ордена. Бриллианты. Женские плечи. Приглушенный смех.

Вот прошел со своей дамой гусарский поручик Лермонтов, шепча ей на ухо какие-то непристойности. Вот зло жрет мороженое в углу Пушкин, недовольный тем, что ему дали только камер-юнкера, а не камергера. Вот Толстой проповедует о непротивлении злу насилием, втайне поджидая минуту, когда можно будет удрать на тройке к цыганам…

Гоголь беседует о богословских тонкостях с заезжим католическим аббатом. Подсчитывает в уме издательские барыши Некрасов, вычитая из них то, что уйдет на содержание очередной любовницы.

Нервничает вечный должник Достоевский.

И только один разночинец в помятом сюртуке не заходит в зал, хотя и имеет при себе пригласительный билет. Тяжело пошатываясь с перепоя, мутно вращая исподлобья налитыми кровью глазищами, стоит он под окном, держась одной рукой за парковое дерево, а другой сжимая за горло бутылку с излюбленным дешевым ромом. Стоит, смотрит, медленно пережевывая минуты, а потом выдавливает наконец из себя злобную фразу: «Якби… слiду панського в Украйнi… « И валится во влажную траву…