Шифанер
У три роки він звалив на себе, у прямому сенсі цих слів, шафу з усім скарбом на світі. Бо бачте, малий опановував виробництво паперових літачків, а тому кімната, де до речі розпочинався ремонт, саме "вчасно"( на думку головного конструктора) — стала певним полігоном для випробувань паперової ескадрильї. Справи йшли зі змінним успіхом — літаки виходили все краще, а паперу залишалося все менше. Тому, маленький А. вирішив зекономити та певним чином, допомогти домашнім разом поклеїти шпалери єдиним відомим на той момент для нього способом.
На той час*, у великій кімнаті стояло 3 шафи, які були для маленького хлопчика розміром десь із Говерлу. У всякому випадку йому так здавалося на той момент. Але, забігаючи на перед, він ще був не в курсі, що це все наїбнеться все і разом, поховаючи його під собою.
Знаєте, дорогий друже, коли Ви дуже маленький, і хочеться зробити таке, щоб аж "Ах!" і на весь світ(квартиру), і щоб потім Ви такий весь "Ух!", і задоволені собою і гордо носите лаври "Ліквідатора шифаньєрів". Погодьтеся, не всі у такому віці скоюють щось подібне, та і взагалі ніскільки при цьому не страждаючи абсолютно. Тому, опісля чергового запуску паперового винищувача, який буквально за кілька секунд сам собі дозволив посадку на самий верх вищезгаданої шафи, у конструктора разом випали три щелепи від побаченого( а не тому, що він був старий, як світ), тобто настільки він здивувався, що мав намір організувати чимдуж локальну спецоперацію по рятуванню єдиного(?) на той момент літачка.
Операція полягала в наступному :
• залізти( яким саме способом, особливо не їбе, бо ви що, то ж мабуть чи не єдиний гарний літачок на всю територію квартири) на одну із шаф, та дістати звідти літак.
• зробити це все тихо і не помітно, щоб наче кіт, який тихцем вилизав банку сметани.
Майте на увазі, якби(!) операція була успішною, то мабуть би її надрукували в підручниках з тактичної підготовки, як робити не треба, і зробила би маленького героя відомим на весь світ, аби не одне "Але". Після того, як наш малий почав вдиратися на шафу, настав повний і невідворотний піздець.
А нєхуй, як-то кажуть, чіплятися рогом, себто руками за дверцята шафи, яку треба закривати, а не те щоб на ній повиснути. Ясна річ, поважна шафа такої фамільярності не пробачила, та скинула малого піздюка додолу разом із усім крамом.
Всю цю ситуацію потім описували щось типу "Ніхуя собі! Ото в'їбав!" А тепер повернемося до малого...
Маленького А., тим часом поглинула пітьма. Знаєте, було абсолютно не страшно. А чому? Та хоча б тому, що коли тебе їбаше шифоньєр з одягом, то ти не встигаєш нічого. Буквально. Ти просто у пітьмі та ахуї, а навколо — темно.* А потім ти вже боїшся, бо думаєш, що у тебе від такої різкої зміни подій очі репнули, і тому так темно-темно. Залишилося* тільки обісратися для повної картини. Але не трапилось ні того, ні іншого.
Через декілька хвилин шафу підняли (дякую, що вона пуста, бо весь її вміст був на мені), і таким чином я все ще живий та здоровий.
Інцидент із шафою, навчив мене, що альпініст з мене ніякий, від слова "взагалі", але дечого навчився. "Ах!" — я усе-таки отримав, специфічний деяким чином, бо всі думали що я вже дав коні, і "тіло-о-о упокой!" мене чекає як мінімум. Але, плакали всі скоріше від радості, а не від того, що розтрощив половину хати, та вибив скло у сєрванті, де зберігався посуд десь удвічі старший за мене. Нові шпалери все ж таки поклеїли, але тепер і роботи додав дай боже.
Тому, котики мої, будьте обережні із шафами, і готуйтеся, що вам надеруть сраку за подібні витівки. Знаєте, гнів божий у вигляді рідних зміниться на милість та сльози радості від того, що ви цілий та неушкоджений, а ви — перелякані, живий, та в ахуї від того, що все так минулося. ( Волосся на сраці посивіло би однозначно, якби навіть воно там і було)