Чоловік випадково в автобусі наступив на ногу дівчині. Її відповідь вразила всіх!
Напівпорожня маршрутка повільно плентається по вулицях міста. На зупинці заходить досить симпатична тридцятирічна жінка. А слідом за нею схоплюється чоловік приблизно того ж віку з великою і, судячи з усього, важкою сумкою.
Маршрутка різко сіпнулася і за інерцією цей чоловік подався вперед до тієї самої жінці, наступивши їй на ногу. «Ну що ж ви як слон, справді» – сказала вона, «невже не можна акуратніше». Чоловік подивився на неї винуватими очима і вибачився. Але вона не вгамовувалася: «Триматися треба було!» …
І тут цей чоловік сказав слова, в які постарався вкласти максимум болю і скорботи: «Жіночко, але ви ж бачили що я не навмисне, тим більше що я перед вами вибачився, ну що мені ще зробити, щоб ви заспокоїлися?». Особисто я в той момент очікував від неї будь-якої відповіді, але навіть мені, з моїм вродженим цинізмом і солдатською грубістю, в голову не могло прийти на що здатний жіночий розум.
«Що-що, заміж мене візьміть».
Водій від несподіванки зупинив автобус, в салоні настала гробова тиша. Навіть п’ятирічна дівчинка, яка сиділа за мною і всю дорогу щось бурмотіла, замовкла. Таке мовчання тривало хвилину (хочу зауважити, що на обличчі жінки в той момент не було навіть натяку на прикол).
І тут уже не витримав я (ну як же без мене-то), кажу: «Чуєш, мужик, ти відповідай що-небудь, подивися, публіка чекає!». Він подивився на мене, потім на нас усіх, перевів погляд на жінку і сказав – «Я на наступній виходжу, ви зі мною?». «Так!» – твердим голосом відповіла вона.
«Браво!» – крикнув я, і вся маршрутка без будь-якої команди почала аплодувати.
Вони дійсно вийшли на наступній зупинці і я почув, як, подаючи йому руку на виході, вона сказала – «Мене Людмила звуть». Двері зачинилися.
Завіса.
